Перспективний план виховання звукової культури мовлення дітей старшого дошкільного віку засобами музичного фольклору.
Перший етап (організаційно-методичний) передбачав роботу щодо забезпечення навчально-виховного процесу необхідним експериментальним матеріалом: було дібрано різні жанри фольклору на кожний звук, який не вимовляли, або спотворювали діти, на розвиток фонематичного слуху та інтонаційних засобів виразності. З метою формування чіткої дикції, правильного звукоутворення приголосних і голосних звуків дошкільників були використані розспівки та вправи для розвитку голосу імпровізаційного характеру (питання – відповідь, як от «Зайчик, Зайчик, де бував? – Я в садочку танцював»), щедрівки, колядки, веснянки, українські народні дитячі пісні, колисаночки, забавляночки, що поділяються за звукоутворенням на такі види:
- наспівні, повільного темпу з протяжним вимовлянням наголошених голосних звуків (наприклад, «Щебетала пташечка», «А-а, а-а, котків два», «Вийди, вийди, сонечко», «Ой, дзвони дзвонять»);
- короткі, швидкого темпу, що розвивають чітку дикцію (наприклад, «Диби-диби», «Іди, іди, дощику», «Щедрик», «Дрібушечки», «Я маленький хлопчик», «Танцювали миші», «Біла квочка-чубарочка»);
- середнього темпу з широкими «стрибками» в мелодії (наприклад, «Росте буряк», «Два півники», «Як діждемо літа», «Котику сіренький», «Колядин-дин», «Козуню-любуню, пристань до мене», «Танцювала риба з раком»).
Складено конспекти експериментальних занять, підібрані ігри тощо. Розроблено перспективний план заучування музичного фольклору на індивідуальних та індивідуально-групових заняттях.
Другий етап (пізнавальний) передбачав ознайомлення дітей із розмаїттям жанрів музичного фольклору (скоромовки, лічилки, утішки, примовки, заклички, мирилки, забавлянки, колисанки, народні ігри), заучування їх напам'ять, збагачення словника дітей словами-назвами фольклорних жанрів, образними виразами.
Народні рухливі ігри – чудовий засіб усебічного виховання дошкільнят, вони сприяють розширенню уявлень дітей про навколишній світ, розвитку кмітливості, логічного мислення, психічних процесів, загартування волі, витримки, і, зрештою, залученню дітлахів до вивчення історії свого народу. Граючи в народні ігри, діти знайомляться з традиціями свого народу, звичаями та обрядами, культурою, що є запорукою виховання національної самосвідомості.
Значну групу становлять народні рухливі ігри з обмеженим мовленнєвим текстом. У них текст подається як лічилка, примовка, перегукування. Це ігри «Панас», «Їду, їду», «Звідки ти?», «Жмурки», «Горю-дуб», «Котилася бочка...», «На чім стоїш?», «Іваночку, покинь схованочку», «Зайчик і Бурчик», «Бочечка», «Квочка», «Ірву, ірву горішечки» та ін. Наприклад: Гра «Їду, їду».
Мета: Виховувати в дітей спритність і кмітливість, уважність.
Гра «Іваночку, покинь схованочку».
Мета: Розвивати спритність, швидкість бігу.
Ігри історичної та соціальної спрямованості відбивають характер тієї епохи, коли вони складались. У їх змісті трапляються архаїзми, як для нас, гравцями виступають «пан», «король», «цар», «царівна». Це ігри: «Король», «У короля», «Воротарчик», «Пускайте нас», «Нема пана дома», «У відьми», «Дзвін», «Прослужив я в пана рік», «Кружок» тощо.
Ігри побутової спрямованості відображають у своєму змісті буденне життя людей («Жили у бабусі...», «Ой сусіди, сусідоньки», «Здрастуй, сусіде», «Куй-куй, ковалі...», «Як було у баби...»). Чимало серед них ігор з сюжетами про сімейне життя: «Батько», «Батько й діти», «Горщечки», «Гладущики», «Сімейка» тощо.
Так, наприклад, пісню-гру «Сімейка», яку також можна використовувати і як пісню-казку, можна застосовувати і як скоромовку, повільно прискорюючи та уповільнюючи темп її виконання. Також можна додати відповідні зображувальні рухи.
Мета: Закріплення лічби, узгодження слів та рухів, розвиток артикуляційного апарату, дихання.
Рухливі хороводні ігри супроводжуються пісенним текстом. На першому плані - нескладні слова, рухи (ходіння в колі). По закінченню слів, співу, можливий біг. Серед таких ігор найвідоміші: «Огірочки», «Галя по садочку ходила», «Подоляночка», «Перепілочка», «Ой я гілка, я гілочка», «Іде, іде дід» та інше. Обрядові та звичаєві ігри передають характерні події з життя українського народу: початок жнив, косовицю, великодні та купальські ігри, калиту, веснянки. Наприклад:
Гра «Розлилися води»
Мета: Уславлення весни; узгодження рухів та слів.
Народні ігри можуть проводитись будь де: у помешканні й на галявині, на подвір'ї і біля ставу, на луках і на річці. Характерною особливістю народних ігор є навчальний зміст, який подається в ігровій формі. Мати бавить немовля, перебирає його пальчики, приказуючи: «Печу, печу хлібчик дітям на обидчик. Цьому дам, цьому дам, цьому дам і цьому дам...».
Змістом цієї гри-забавлянки мати вчила дитину бути працьовитою, не лінуватись. Не можна переоцінити значення народних ігор у розвитку мови дітей, у збагаченні їхнього словника образними словами. За своєю структурою більшість народних ігор прості, однопланові, завершені, в них в єдине ціле поєднуються слово, рух, пісня.
Народні ігри для дітей старшого дошкільного віку можна поділити на кілька груп. До першої групи належать рухливі ігри з текстом-діалогом: «Кози», «Панас», «Чорне-біле», «Гуси», «У гусей» «Жмурки», «Квочка», «Крук» «Сірий кіт», «Залізний ключ» та інше.
До другої групи належать хороводні ігри зі співом. Текст цих ігор ознайомлює дітей з трудовими процесами, із звичаями українського народу. Це такі ігри, як «Соловейко-сватку», «А ми просо сіяли, сіяли...», «Мак», «Задумала бабусенька» та інше.
Наступну групу становлять ігри розважального характеру, в яких відбито народні звичаї. Це ігри «Я гілочка», «Чий вінок кращий?», «Ходить гарбуз по городу», «Як у нас біля воріт», «Ой є в лісі калина», «Ой на горі жито» та інші. Чимало народних ігор стануть у пригоді вихователю для закріплення звуковимови, звуконаслідування. Серед них «У волосянку», «Рядки», «Гуси», «Ку-ку, ку-ку, птичко мала», «Прослужив я в пана рік», «Задумала бабусенька», «Довгоносий журавель» та інше.
У тексті хороводної гри «Довгоносий журавель», передбачено багаторазове повторення слів «журавель», «сякий-такий» та інших слів з важкими звуками. Перед початком гри з допомогою лічилки діти обирають Журавля. Лічилку доцільно підібрати також із звуком ж: «Джинджик, джинджик, Джинджирички. На джинджику черевички, жакеточка, шапочка. Добрий вечір, дівчаточка. Раз, два, три - вийди ти». Після цього діти стають у коло, посередині якого стоїть Журавель.
Для регулювання сили голосу можна запропонувати гру «У волосянку». Троє - четверо дітей разом з вихователькою домовляються, які голосні звуки вони тягнутимуть. Потім співають: «Ой нумо, братці, волосянки тягти, а хто не дотягне, того за руки тягни». І всі тягнуть «о» або «у» (а,є,і,и,ю,я,е). Хто зупиниться, того і тягнуть за руку. Гра починається спочатку.
Народній грі можна присвятити й окреме заняття: пояснити значення професій, про які йдеться у тексті гри, завчити текст гри, розподілити ролі, проказати діалог, а потім уже грати. Наприклад гра «Бондар» чи гра « Шевчик».
Народні хороводні ігри проводяться в ранкові години, на прогулянці, в другій половині дня. Вони також входять до складу занять з усіх розділів програми, ними бажано закінчувати заняття для піднесення емоційного тонусу дитини. Без хороводних ігор не може обійтись жодне народне свято чи розвага. У ході ігор розвивається мова дітей, збагачується їхній словник, закріплюється вміння граматично правильно будувати речення, адже більшість ігор супроводжується піснями, віршами. Текст слів в іграх простий, це переважно заклички: «Дощику - дощику», «Вода холодна», «Зозулю-кувулю», «Вийди, вийди сонечко».
Гра «Дощику-дощику» проводиться на прогулянці переддощову годину. Діти стають у коло, піднімають руки, дивляться на хмари і промовляють текст за вихователем: «Не йди, не йди дощику, дам тобі борщику у глинянім горщику...».
Дітям старшої групи доступні й складніші хороводні ігри з текстом для співу: «Галя по садочку ходила...», «Калина», «Я лисичка, я сестричка», «Ой у перепілки...», «Жили у бабусі...». Наприклад: Гра «Галя по садочку ходила».
Під час організації роботи з дітьми щодо ознайомлення з різними жанрами фольклору, слід враховувати те, що фольклорний матеріал для дітей повинен бути доступним, зрозумілим, відповідати рівню розвитку дітей. Народна гра несе в собі різне навантаження: пізнавальне, фізичного розвитку особистості, імпровізаційно–творче, організаційно– діяльне. Тому, в процесі своїх досліджень, можна зробити висновок, що важливо не лише гратися з дитиною в народні ігри і співати до них пісні, а й обговорювати з нею ці пісні, спонукати її малювати образи, залучати в цей процес схематичні зображення тварин, пташок, дерев, квітів з української вишивки. Та спершу обов'язково слід з'ясувати, чи бачила дитина їх на власні очі, потім вже «гратися» з цими образами і співати.
Потужним засобом розвитку мовлення є дитячий пісенний фольклор – це унікальна й універсальна, нескінчена мовленнєва гра, пов'язана з осмисленням багатства живої рідної мови. Ритмічність, цікавість, мелодійність дитячого музичного фольклорного матеріалу викликають бажання у дітей повторити й запам'ятати його, що сприяє розвиткові рідної розмовної мови, природної та музичної пам'яті, музичних здібностей.
Мовні ігри допомагають ефективно розвивати фонематичний слух, закріплювати правильну вимову, виховувати плавність мовлення, тренувати мовне дихання та м'язи органів мовлення. Під час ігор уточнюються і закріплюються поняття та уявлення дітей, розвивається їх творча уява, мислення, мова.
Під час виконання співацьких імпровізацій можна використати тексти народних примовок, лічилок. Наприклад: «Їхав пан через лан, бричка гуркотіла, а як Ганя сіла в бричку, бричка загуділа...». Чимало потішок та забавлянок можна розігрувати, перетворюючи на цікаву гру. Наприклад, обігравання пісеньки «Ой ходила квочка».
Уже давно відомо, що розвиток мовлення дітей, тісно пов'язаний із розвитком дрібної моторики пальців рук. На заняттях та в повсякденному житті слід використовувати пальчиковий театр, в якому розігрують з дітьми потішки, казочки, а також коротенькі дійства. Супроводжують текст показом міні персонажів, одягнених на пальці руки. Показуючи малятам забавлянку «Наші пальчики», нагадують дітям, що зараз будемо гратися з пальчиками. Далі всі разом співають коротеньку українську пісеньку про зайчика. Народні пісеньки, обо потішки треба промовляти весело, емоційно з дродержанням ритму, все це сприяє кращому сприйманню тексту та запам'ятовуванню.
Співацька дикція -- це ясність, розбірливість, правильність вимови тексту у співі. Вона є наслідком знання і розуміння тексту, відчуття музичного образу і бажання донести його до слухачів, систематичної роботи над формуванням навичок словоутворення.
Вокальна дикція вимагає активності артикуляційного апарату, який складають такі голосоутворюючі органи: губи, язик, м'яке піднебіння, щелепи, гортань з голосовими складками, зуби. Млявість артикуляції (малорухливі губи, язик, нижня щелепа, маловідкритий рот) є однією з причин поганої дикції при співі -- голосні і приголосні не мають необхідної ясності та чіткості, звук набуває одноманітного й невиразного характеру. Щоб діти під час співу добре відкривали рота, треба, щоб вони розуміли смисл слів, виділили головне слово, яке визначає зміст фрази. Наприклад, скоромовки можна застосувати для розвитку не тільки розмовної, а й співацької дикції. Мелодії на тексти скоромовок мають бути нескладними, інакше їх важко співати у швидкому темпі: «Якось Яків сіяв мак, так-сяк, абияк. Виріс ярий Яків мак, та щось коле, як їжак».
Мовленнєві вправи – це ритмічні декламації віршованого або прозаїчного тексту – дуже ефективна форма творчої роботи з дітьми. Застосовувати мовленнєві вправи у навчанні музики запропонував у свій час Карл Орф. Він помітив, що мовлення і музика мають спільні засоби виразності. Для музичного виховання дитини мовленнєві вправи мають неабияке значення, оскільки музичний слух розвивається у тісному зв'язку зі слухом мовленнєвим[59].
Мовленнєве музикування, насамперед, передбачає ігри фонемами, фонемними складами. Так поступово формується «активний словник», який надалі діти використовують для імпровізації. Діти з легкістю та натхненням сприймають і запам'ятовують звукову нісенітницю, так звані тарабарські рими (ані–бані–барабані, трікі–трілі, трілі–трон, мислі маслі–кумпа–телі, ені –бені–раба тощо). Джерелом таких текстів є дитячий фольклор, зокрема лічилки, забавлянки, прозивалки, заклички, скоромовки. Саме такі тексти природно поєднуються з різними ігровими ситуаціями, тож дають змогу педагогу творчо працювати з дітьми.
Обираючи текст, слід, насамперед, звертати увагу не лише на його ритмічну складову, а й на змістову. Але практика показала, що ідеальним текстом для музикування є той, що одразу зацікавить дітей. Ритмічний малюнок, закладений у словах, діти добре відчувають, легко його відтворюють: можуть його проплескати, відтворити на шумових музичних інструментах. Словесна фантазійна гра спонукає дітей до спонтанної винахідливості, кмітливості, прояву активності сприйняття та швидкості реакції.
Виробити чіткість і чистоту звуковимови дітям допоможе виконання скоромовок, невеликих розспівок у діапазоні терції-кварти з рухами – притупуваннями і оплесками (« Гоп, гоп, чики, чики», «Черв'ячок, черв'ячок,
почепився на гачок», « Їжачок, їжачок, ти увесь із колючок»).
У вправах на розвиток мовленнєвого дихання можна використовувати будь-які скоромовки та чистомовки. Для цього потрібно співати їхні слова на певну мелодію і супроводжувати спів рухами відповідних персонажів. Наприклад, можна створити пісеньку їжачка з мелодією на трьох сусідніх звуках на такі слова: «Їжачок, їжачок, ти увесь із колючок. Їжачок, їжачок, ти колючий колобок. Їжачок, їжачок, покотився у лісок...». Наприкінці пісеньки потрібно зобразити фиркання їжачка звуком «ф-ф-ф».
Завдяки музиці та творчій імпровізації діти стають співтворцями музичного заняття, навчаються правильно вимовляти «складні» звуки, легко і весело розвивають свої музичні здібності. І український фольклор, який відзначається ритмічністю різнохарактерністю, чіткістю, акцентованістю, простотою форм та варіативністю, істотно у цьому допомагає.
Граматична різноманітність колискових сприяє освоєнню граматичного ладу мови. Навчаючи дітей утворювати однокореневі слова, можна використовувати ці пісні, тому що в них створюються добре знайомі дітям образи, наприклад образ кота. При чому це не просто кіт, а «коток», «котик», «котя». До того ж позитивні емоції, пов'язані з тим або іншим з колиски знайомим предметом чи явищем, роблять це засвоєння більш успішним і міцним .
Колискова, як форма народної поетичної творчості, містить у собі великі можливості у формуванні фонематичного сприйняття, якому сприяє особлива інтонаційна організація (наспівне виділення голосом голосних звуків, повільний темп і т.п.), наявність повторюваних фонем, звукосполучень, звуконаслідування. Колискові пісні дозволяють запам'ятовувати слова та форми слів, словосполучення, освоювати лексичний бік мови. Найвідомішими є такі колискові: « Котику – сіренький, « Ой ходить сон коло вікон», «Ой спи дитя, колишу тя», « Ой ну , коту. Коточок», Ой ти, коте – рябку», «Колисочка нова». Основна мета колискових пісень, де котик є головною дійовою особою,- заспокоювати, бо сон приносить дитині здоров'я, дає сили.
Для розвитку мовлення дітей можна також використовувати заклички, примовки, «заклички» походить від слова «закликати» - звати, просити, запрошувати, звертатися, як і «примовки» - від «примовляти», «приговорювати». Виконання українських народних дитячих пісень сприяє формуванню співацьких навичок та розвитку музичних здібностей дітей, зокрема – формуванню голосового апарату, дихання, впливає на розвиток гнучкості голосу, чистоту інтонації, вміння слухати без напруги, протяжно та весело, а головне – із задоволенням. Найпоказовішими є пісні «Ой, гоп, дини-дини», «Танцювала риба з раком», «Я вам люди заспіваю», «Ходить гарбуз по городу», «Ой сороки-білобоки».
Народні пісеньки, представляють собою прекрасний мовний матеріал, який можна використовувати на заняттях з розвитку мовлення дітей дошкільного віку. З їх допомогою можливо розвивати фонематичний слух, так як вони використовують звукосполучення - наспіви, які повторюються кілька разів у різному темпі, з різною інтонацією, при чому виконуються на мотив народних мелодій. Від потішок вони відрізняються тим, що не супроводжуються певними ігровими діями. Переважно мають гумористичний зміст, виражений у діалогічній формі. Наприклад: «Коточку, де ти був?», «Рано – вранці на лугу», «Летів горобчик» тощо. Так, наприклад, «Прилетіла зозуленька»: «Прилетіла зозуленька з темного лісочку, сіла – закувала: «Ку – ку! Ку – ку! Ку – ку!».
Пісні-казки – музично-поетичні твори, в яких навколишній світ розкривається за допомогою фантастичних образів і тварин. Герої пісень-казок жнуть, молотять, косять, прядуть, приваблюючи дитячу увагу до основного змісту життя людини – праці. Тематика пісень-казок найчастіше жартівлива, а головними їх персонажами є тварини, серед яких – півники, курочка з відром, Омелечко, миші, коза, котик, зайчик, гуси, сорока, жучок та ін. Найвідомішими зразками українських дитячих пісень-казок є «Два півники», «Бім-бом, дзелень бом, загорівся кицин дом», « В нашої бабусі два веселих гуся», «Танцювали миші по бабиній хижі», «Козуню-лобуню.» та ін.
Найпоказовішою піснею-казкою, в якій звірі злагоджено й дружно працюють і допомагають собі співами й таночками, є українська народна пісня «Два півники».
Ознайомлюючи вихованців з українською піснею-казкою варто поставити дітям декілька запитань: перелічити дійових осіб, про що йдеться в пісні-казці, на що робиться натяк, які засоби народної виразності для точного її виконання знадобляться, які і скільки можна дібрати чи самостійно намалювати ілюстрації до цієї пісні-казки та ін. Після такого детального обговорення діти швидко вивчають слова пісні, знають, як виконувати мелодію, на чому закцентувати увагу. Необхідною є робота над диханням, звуковимовою і чистотою інтонування. Для цього потрібно проговорити слова пісні-казки з чіткою промовою кожного слова і стежити за правильним диханням. Допоможуть запам'ятати мелодію різноманітні музично-римічні, музично-дихальні вправи та інші вправи.
Загальновідомо, що чим більше дитина знає різножанрових фольклор них текстів, тим глибше в неї розвинене мовлення. Прислів'я, приказки, колискові, забавлянки, загадки, лічилки, мирилки тощо збагачують словник новими поняттями, виховують інтерес і любов до рідного слова.
Актуальним завданням мовного розвитку в старшому дошкільному віці є і вироблення дикції. Відомо, що в дітей ще не достатньо скоординовані і не чітко працюють органи мовного апарату. Деяким дітям притаманні зайва квапливість, нечітке вимовляння слів, «проковтування» закінчень. Спостерігається й інша крайність: надміру уповільнена, розтягнута манера вимови слів. Спеціальні вправи допомагають дітям долати такі труднощі, удосконалюють їх дикцію.
Незамінний матеріал для дикційних вправ - прислів'я, приказки, пісеньки, загадки, скоромовки. Жанри дитячого музичного фольклору лаконічні чіткі за формою, глибокі і ритмічні. З їхньою допомогою діти вчаться чіткій і дзвінкій вимові, проходять школу художньої фонетики.
Цільове призначення дикційних вправ різноманітне. Вони можуть бути використані для розвитку гнучкості і рухливості мовного апарату дитини, для формування правильної вимови звуків мови, для засвоєння вимови важко сполучуваних звуків і слів, для освоєння дитиною інтонаційних багатств і різного темпу мови. Наприклад, так за допомогою музичного фольклору діти вчаться висловлювати ту чи іншу інтонацію: ніжність і ласку, здивування, попередження. Важливо, щоб при виконанні дикційних вправ за кожним вимовним словом стояла реальна дійсність. Тільки в цьому випадку мова дитини буде звучати природно і виразно.
Третій етап (діяльнісний) передбачав роботу, спрямовану на використання музичного фольклору у вихованні звукової культури мовлення в різних видах діяльності (навчально-мовленнєва, художньо-мовленнєва, ігрова, театрально-ігрова). На цьому етапі дітей вчили правильно вимовляти звуки рідної мови в словах та словосполученнях, формували правильну артикуляцію звука, розвивали чітку дикцію, фонематичний слух; формували вміння та навички регулювати силу голосу, темп мовлення, користуватися різною інтонацією залежно від ситуації спілкування. Основна увага надавалася коригуванню вимови таких звуків: свистячих (с,с',з,з',ц,ц'), шиплячих (ш,ж,ч), сонорного (р) і фарингального (г).
Четвертий етап (комунікативно-творчий) було спрямовано на активне використання дітьми набутих умінь і навичок звукової культури мовлення та музичного фольклору у різних ситуаціях спілкування: для реалізації означеної мети використовувалися комунікативно-творчі вправи: «Прочитай віршик із визначеним забарвленням», «Пригадай скоромовку», «Розкажи забавлянку так, щоб тебе почули»; пригадування фольклорних текстів відповідно до почутих звуків («Пригадай утішку зі звуком [ц]», «Виконай скоромовку, в якій найчастіше зустрічається звук [ш]». Вправи на здатність відчувати темп мовлення, силу голосу та інтонацію на основі імітації мовлення вихователя («Проспівай закличку так, як я», «Скажи навпаки», «Хто швидше виконає скоромовку»). Завдання на диференціацію схожих звуків у словах («Впізнай звук», «Знайди у скоромовці слова з протилежним звуком», «Повтори утішку»). Вправи на підготовку артикуляційного апарату до чіткої вимови порушених звуків, покращення рухливості органів артикуляції звуків, вдосконалення артикуляції звуків («Проспівай так, як я», «Підкуй чобіток», «Як шумить вітер», «Вправний язичок»).
Такі мовленнєві ситуації слугували перехідним етапом від виховання звукової культури мовлення до самостійного використання дітьми набутих умінь і навичок у різних ситуаціях.